Ще три уривки з моєї новели, яку ніяк не закінчу, але фініш уже на горизонті Смайлик «smile» "Чому ці люди навіть у селах будують церкви заввишки з 9-ти поверховий будинок, подекуди покривають їх золотом, якщо до цієї церкви немає навіть дороги? Як ці люди взагалі пересуваються? Вони взагалі мандрують коли-небудь, ну там до родини в гості, у сусідні містечка? Мені важко збагнути, чому не збудувати спочатку дорогу, а вже потім якусь кірху на те що залишиться? – дивувалася Ульріка поки ми автостопили між Новим і Старим Самбором. Поруч висів біл-борд з намальованим Ісусом Христом, який промовляв: "Христос благословляє вас у дорозі".
"Розумієш, цей народ стільки у своєму житті втрачав, що він не вірить у щось довготривале і надійне. Він живе у реальному страху, єдиним виходим з якого є настання Апокаліпсису. Народ прагне Страшного Суду, щоб весь цей бедлам, вся ця навколишня несправедливість якомога швидше скінчилася. Він не вірить, що дорога може жити довше, як два роки, тому він на неї забив. Він краще потратить гроші на 9-ти поверховий Храм. Може Господь з неба побачить і накаже архангелм нарешті трубити. Він стільки втрачав з накопиченого, що воліє жити одним днем. Тому для балансу повинно бути багато великих… ні - велетенських церков. Чим більше живеш одним днем, тим більше потрібно навколо ознак вічності. Інакше буде викривлення, перекоси" – намагався прояснити я. Ульріка тим часом махала обома руками водіям, що неквапливо і байдуже танцювали ямами.
"Вам потрібен спокій, щоб заспокоїлися шторми. У спокої ви вилікуєтесь. От у нас дуже спокійно. Аж занадто" – говорила далі Ульріка.
- Не допоможе.
- Чому?
- Знаєш чому ось та церква на горі така велика? Половину її вартості оплатив митник, що сколотив статок на хабарях. Тепер у нього і з Богом все на мазі і він не заспокоїться.
В цей момент зупинився мікроавтобус розмальований кольорами і лого DHL з двома місцевими хлопцями. Вони везли у села свіжий хліб"...
***
Зрештою в Ореста конфіскували усі підозрілі речі, поставили 20 літню депортацію і відправили додому. Спочатку він казав, що тепер в Європу ні ногою, два роки судився з німецькими прикордонниками, програв суди і всі апеляції, і , зрештою, опинився знову в Лондоні. Не питай як я переходив кордон, тобі краще не знати – казав він.
При зустрічі помітив, що в Ореста розбита губа.
- На минулому тижні йшли вночі Лондоном і співали колядки, Василя ж… Вийшли якісь негри і кажуть, щоб ми типу шарап. Ага, ще чого, щоб якийсь нехрист мені забороняв колядувати. Ну ми їм наваляли, короче" – пояснює він.
- Ти прямо войовничий Хрестоносець, - зауважую.
- Ага, словянський хрестоносець в пошуках Граалю, знати б ще що це таке.
Орест відкриває двері вагончику для будівельників, що розташувався попід недобудованою стіною чаші олімпійського стадіону. Зараз вже пізній вечір. Нікого немає. Робимо каву.
- Ось цей стадіон – чим тобі не Грааль. Чим не чаша, з якої ми всі зараз причащаємося. І чи не в цю чашу стікає кров з Христа якого ми щодня розпинаємо?
Орест ствердно похитав головою. Шось в цьому є, я подумаю і скажу, чи це так насправді. Цю теорію потрібно обмізкувати.
***
- Потяг існує…
- Який потяг? – не втримався я.
Драгош знову нічого не відповів. Але потім, наче після вагання, продовжив
- Потяг існує, просто іде не по графіку. Там, мабуть, поломався годинник. Вчора я чув по радіо повідомлення. Повідомляли, що потяг запізнюється. Казали, що він затриується на станції… Не памятаю назви. Вона в Галичині.
Чоловік з вусами почав схвально кивати, а той що з бородою – підняв вкзівний палець догори.
Батько Маріка тим часом відірвав руку від столу і повілно потягнувся у напрямку келиха з вином. Всі дивилися як його рука іде дригом та вібрує. Це тривало доволі довго – більше хвилини. Коли ж кінчики його пальців торкнулися шкла, то келих голосно тріснув і розсипвся, а вино розлилося столом.
Марік штурхнув мене у бік і прошепотів:
- Я незрозумів ні слова з того, що він сказав і навіть якою це було мовою. Але мені здається, що ти влип.